Для сучасних людей телефон є справжнім “другом”, адже за допомогою нього можна здійснювати дзвінки, грати в ігри та багато іншого. Однак раніше він був чимось новим, невідомим для будапештців. Лише коли почалася телефонізація міста, люди оцінили всі привілеї цих ґаджетів, пише budapestfuture.eu.
З ручного механізму на автоматичний
У 1876 році Александр Белл оформив патент на свій винахід — телефон. У 1881 році, коли почався сильний попит на нього, у Будапешті встановили першу телефонну станцію брати Тівадар і Ференц Пушкаші.
Автоматична телефонна станція (АТС) була запатентована в 1889 році американським трунарем Елмоном Строуджером, а в Будапешті такі станції працювали з 1928 року. У світлі цього дуже дивно, що 50 років тому в газеті “Népszabadság” писали, що людям більше не треба стояти в черзі й очікувати, доки звільнитися лінія, адже телефонні станції з ручним керуванням буде ліквідовано. Станом на 1966 рік у столиці Угорщини ще діяло 13 ручних телефонних станцій із загальною кількістю абонентів 1500 осіб.
Подібні АТС робили телефонний зв’язок повільним і поганим. Місцеві абоненти, наприклад, у Ракошегі, не могли напряму зателефонувати один одному або в інші міські райони. Станція завжди відповідала першою, якщо звичайно вона не зайнята. Абоненти не мали номерів, вони запитували один одного ім’я або були змушені чекати, поки їх оператор з’єднає через міську лінію. Не менше часу було потрібно для встановлення зв’язку у зворотному напрямку. Ця система більше підходила для поштової служби, але ніяк не для абонентів.
У газетній статті також згадувалося, що з ліквідацією ручних станцій буде проведено технічні зміни й відбудеться збільшення пропускної спроможності. Замість нинішніх 1500 клієнтів вдасться обслужити 2 355. Відповідно це буде не безкоштовним, оскільки модернізація обійдеться в мільйони.
Варто зазначити, що в той період бути абонентом телефонного зв’язку вважалося важливим, наприклад, квартира зі встановленим телефоном коштувала дорожче, ніж без нього. Дуже низька якість зв’язку пояснювалася соціалістичним управлінням як дефіцит, але Угорщина в цьому відношенні відставала від інших соціалістичних країн. Поштове відділення, яке управляло телефонною мережею, було не сервісною компанією, а державним органом. Його директор обіймав посаду заступника міністра, а телефон — не послуга, а інструмент, насамперед державного та економічного управління.
Розкіш для обраних
До 1980 року використання приватних телефонів вважалося свого роду розкішною послугою. Управлінський клас не сприймав і не розумів, чому відсутність ґаджета є проблемою. Одне з пояснень того, чому в Угорщині цей сектор опинився в занедбаному стані, полягає в тому, що влада намагалася скоротити й контролювати пряме спілкування між громадянами.
У результаті, щоб під’єднати телефон до будинку або квартири будапештці чекали роками (10-15 років). Послуги надавались швидко лише лікарям, солдатам, поліціянтам. Після встановлення доводилося платити велику плату за зв’язок. Наприклад, у 1974 році пошта Будапешта обслуговувала менше ніж 1 мільйон станцій по всій країні, тоді як 170 000 людей чекали, поки їм проведуть телефон. Крім цього, у деяких районах міста не вистачало потужностей для будівництва ліній, тому підключення 2-4 абонентів до однієї лінії було звичайним явищем.
У 1965 році в Будапешті працювало 183 000 телефонних станцій, а в 1985 році – 392 000. З 244 000 житлових приміщень, розташованих у різних районах міста, тільки 88 000 сімей мали телефони.
На початку 1990 року після падіння комунізму, більшість містян мали у своєму розпорядженні стаціонарні та мобільні телефони. А впроваджені інновації зробили зв’язок якісним.
